Мешканці Нової Водолаги виповнилося 100 років!

Багато привітань від сім’ї, друзів та знайомих отримала в цей день Тетяна Євстафіївна, вона ділилася спогадами про своє життя з присутніми, і всі щиро бажали ювілярці міцного здоров’я та довгих років життя.

Від Нововодолазької селищної ради, депутатського корпусу та всієї громади заступники селищного голови Михайло Золотарь та Аліна Єфіменко вручили ювілярці лист-привітання зі сторіччям, подарунок та квіти. Про це повідомив нововодолазький селищний голова Олександр Єсін.

А краєзнавець та автор книг з історії Нововодолажчини Тетяна Кобзева поділилася у ФБ з земляками неймовірно цікавим нарисом про життєвий шлях Т.Є. Єфіменко: 

“У родині Водолажченків, що проживала по вулиці Загребля, 4-а сотня (нині це вулиця Харківська), було четверо дітей – троє хлопців та одна донечка Таня. Жили бідно, але дружно. До школи Таня пішла в 1931 році. Навчання проходило в так званій «багмутовій хаті», яка знаходилася на початку нинішньої вулиці Пушкіна. Пізніше дівчинка продовжить навчання разом зі своїм братом Іваном у приміщенні «справжньої» школи, яка розташована була на місці сучасного Нововодолазького НВК. Тані там подобалося все – і навчатися, і спілкуватися з однолітками. Батьки всіляко намагалися створити такі умови, щоб діти були грамотними. І як не важко було в 1932–1933 роках, але діти школу відвідували.

З великим болем у серці Тетяна Євстафіївна завжди згадувала голодні роки. Добре пам'ятала як розкуркулювали родину маминої сестри: вигнали з хати всю родину, не дозволили взяти ніяких речей, незважаючи на плач дітей. Так і пішли поневірятися десь на Донбас, та недовго прожили, померли з горя. З їхньої хати активісти забрали всі речі й організували в ній пекарню. Таніна мама там працювала в 1932 році. Саме вона рятувала сім'ю від голоду – всі пережили ті лихоліття й залишилися живими. Йдучи вранці до школи, Таня заходила до мами на роботу, щоб ніхто не побачив, брала жменьку макухи в карман. Сусідські дівчата вже чекали на вулиці й Таня ділилася з усіма. Багато сусідів пухли й помирали з голоду. Одного разу, граючись біля двору, дітвора побачила сусідського хлопчика з родини Кононенків, який повністю пухлий, ледве переставляючи ноги, йшов по вулиці. Діти підбігли до нього, а хлопчик упав. Підвестися він не зміг. Як боляче було дивитися на свого ровесника, який помирає з голоду в тебе на очах. Ці жахливі спогади Тетяна Євстафіївна пронесла через усе життя.

Та й після Великого голоду краще жити не стало. Налагоджуватися життя стало лише в кінці 30-х. Тоді Таня закінчила 7 класів, влаштувалася в Харкові на роботу. Але прийшло нове горе – війна. Тетяна Євстафіївна завжди зі сльозами на очах згадувала ранок, коли по радіо почула слова диктора Левітана про початок війни з Німеччиною. Чекали з армії брата Григорія, а тепер коли його побачать? Що чекає їх?

Кожного дня слухали повідомлення про події на фронтах, але вони були маловтішними. У жовтні 1941 року німці вже окупували весь Нововодолазький район. Тетяна Євстафіївна пам'ятає, як напередодні вступу німців у селище всю ніч чувся гул літаків, видно було світло від прожекторів та зарево лінії фронту, яка нещадно наближалася до Нової Водолаги. А вранці 19 жовтня по її рідній вулиці дуже швидко рухалися в напрямку на Харків радянські солдати, офіцери й багато техніки. Позаду солдати гнали величезну кількість худоби. Не встигли вони дійти й до середини вулиці, як їх вже наздоганяли німці. Від їх мотоциклів стояв такий рев, що моторошно було й згадувати. Радянські солдати кинули худобу й розбіглися по хатах. Таня бачила, як до них у хату теж зайшли двоє солдат, а через декілька хвилин вийшли одягнені в батькові старі речі й кинулися через луки доганяти своїх.

Наступного дня вся центральна частина селища було зайнята німцями. Розміщалися вони в кращих будинках, звідки виганяли хазяїв. Німці нишпорили по всіх дворах, «купуючи» курей, свиней, корів. Таніним батькам заплатили 1 марку за свиню. Але вже після цього не приходили, бо в батьківському будинку поселився німецький начальник.

Одразу в селищі були створені нові органи влади. Багато нововодолажчан пішли служити німцям – хто поліцаєм, хто старостою. В центрі зібрали людей і оголосили про нові порядки, яких повинні були притримуватися всі місцеві жителі. За непослух – покарання. Не забарилися фашисти з цим.

Троє хлопців упіймали на луках корову і зарізали її. Вони думали, що ця корова зі стада, яке переганяли радянські солдати. Але корова виявилася домашньою. Хазяйка зопалу поскаржилася. Хлопців того ж дня повісили в центрі на площі й дуже довго не знімали. Таня з подругами бачила цю страшну картину. А ще добре пам'ятає жахливу історію своїх сусідів. На мосту, який з'єднував Центр і Загреблю завжди стояли вартові поліцаї зі зброєю. Одного разу вони з невідомої причини застрелили шестирічну дівчинку, яка було на городі. Дорослі тоді говорили, що поліцаї просто бавилися зброєю. Це було велике горе для батьків, які втратили свою єдину дитину.

Весною 1942 року по вулиці часто вели полонених радянських солдат. Серед них було багато поранених. Ішли вони роздягнені, голодні. Мама давала Тані шматочки хліба, дівчинка ставала біля самої дороги і, коли німці не бачили, кидала в натовп. А ще мама варила картоплю, насипала у відро й посилала Таню немов би до колодязя. Дівчина вже приловчилася й знала як можна було всю картоплю передати полоненим. Так робили всі сусіди, намагаючись хоч чимось допомогти радянським солдатам.

На початку червня 1942 року Таня, як і багато інших її одноліток отримала повістку з'явитися на збірний пункт для відправки до Німеччини. 19 червня близько 300 дівчат і хлопців із залізничного вокзалу в Новій Водолазі були відправлені спочатку до Харкова, а через деякий час – до Німеччини. На вокзалі Таню проводжала мама. Одягла тоді їй на шию золотий хрестик і наказала: якщо буде голодно, щоб обміняла його на продукти.

Більше тижня в брудних «телячих» вагонах сотні молодих дівчат і хлопців везли на примусові роботи в різні міста Німеччини. У вагонах було душно, тісно. Харчі, які батьки поклали в торбинку вдома, вже давно закінчилися. Дорогою годували аби - чим один раз на добу. Голодували. Їли солому, на якій спали.

Десь на десятий день висадили полонених у Мюнхені на вокзалі. По платформі походжали багаті фрау та бауери, вибирали робочу силу для ведення свого господарства. Майже всі нововодолажчани так і залишилися стояти на платформі. Їх знову посадили у вагони. Знову дорога. Кінцева станція – місто Крайбург, що в 40 км від Мюнхена. Саме там наступні 3 роки в нелюдських умовах, тяжко працюючи на пороховому заводі, проведуть наші землячки. Тетяна Євстафіївна добре пам'ятає всіх своїх подруг, з якими там, далеко від Батьківщини ділила свої печалі. Це двоюрідні сестри Марія та Лєна Калашник, Зіна Золотченко, Люба Красовська, Шура Ступакова, рідні сестри Попсуйшапко, Ада й Іра, Зіна Печій, Оля Пелехата, Катя Товстик, Наташа Ступак, Ніна Рябокобила, Нюра Кононенко, Рая Борисенко.

Працювали всі за станками, виконували різні види робіт. Але скрізь було дуже тяжко, бо були відірвані від рідної домівки, не знали про своїх близьких нічого, не знали яким було становище на фронті, а ще - від постійного голоду. Годували настільки погано, що не вистачало сили відпрацювати зміну. А треба було ще більше кілометра йти до табору, де жили.

В Гольцтаборі жили дружно, як могли допомагали один одному, підтримували. Голод штовхав найбільш сміливих тікати за межі табору в пошуках їжі. І якщо вдавалося заробити, наприклад, картоплю, то її різали кружальцями й «пекли», прикладаючи до залізної плити, яка стояла посеред кімнати. Одного разу Таня зі своєю подругою потрапила до будинку німкені. Та запитала звідки дівчата. Коли почула, що з Харкова, гірко почала плакати й лаяти Гітлера. З розповіді зрозуміли, що її єдиний син декілька днів тому загинув під Харковом. Було це в серпні 1943 року. Жінка, плачучи, запросила полонянок до будинку, висушила їхній одяг (був сильний дощ), нагодувала та ще й для інших передала продукти.

Іншим разом Таня з подругою Марією у пошуках їжі потрапили на окраїну якогось села, там стояла церква, а поруч - невеличкий будиночок. Насмілились і постукали. Двері відчинив чоловік, як виявилось пізніше, це був священик і жив він зі своєю сестрою. Розпитали дівчат, хто вони і звідки, а дізнавшись, запросили до хати, нагодували смачно й багато розпитували про Україну, погано відгукувались про Гітлера. Проводжаючи гостей, господарі поклали у торбу полонянкам хліб, булку, масло, консерви, овочі, а ще розцілували й плакали. Плакали й дівчата.

Якось у неділю, вийшовши за межі табору знову ж таки у пошуках їжі, Таня з подругою потрапили на величезне поле. Двоє чоловіків за допомогою коня та якогось пристрою вигортали картоплю, а двоє жінок її вибирали. Боязко стало, але вибору не було, підійшли. Коли дівчата запропонували допомогу, їм дозволили. Працювали швидко і на совість. Поки німкені пройшли рядок, то полонянки уже другий закінчували. Картопля була крупна, чиста, наче перемита. По закінченню роботи дівчатам дозволили взяти картоплі скільки зможуть донести й дуже дякували за допомогу. Ввечері у таборі було свято, печеної картоплі вистачило на всіх.

Допомагали харчами і свої. Двоюрідні сестри Лєна та Марія Калашники потрапили на роботу до господарів. Лєна хоч і працювала по господарству, але ночувати ходила до табору, була в одній кімнаті з Танею. Кожного вечора, повертаючись з роботи, вона приносила свою вечерю до бараку, сама не їла ніколи, а віддавала дівчатам. Марія раз на тиждень, у неділю провідувала своїх землячок і обов’язково приносила бутерброди, бо знала як харчуються її подруги. Багато років пройшло з часу, коли це було, а Тетяна Євстафіївна з теплотою в душі згадувала цих сестричок. Як вони допомагали, підтримували їх! З такими було легше долати труднощі.

У цеху Таня працювала за станком, який називався «шнайдер». Все, що виробляли, складали в ящики, а з міста приїжджав німець, якого звали Зеп, і забирав це. Дуже часто він привозив бутерброди для дівчат і намагався непомітно віддати їм. Як жалкували, коли він не міг цього зробити, адже за полонянками постійно слідкували бригадири. Якби вони побачили, що Зеп допомагав, то його б арештували.

Таке ставлення до полонянок було як виключення, бо майже всі німці ставилися до них як до робочої сили, називаючи «руськими свинями», примушували виконувати найважчу, найбруднішу роботу. Але не завжди дівчата корилися.

Був випадок, коли всі вони, а це декілька сотень чоловік, відмовилися виходити на роботу, вимагаючи кращого харчування. День не йшли на роботу, другий… До їдальні теж не ходили. Чекали. Було страшно, а в деякій мірі й байдуже. На третій день наказали всім вийти на подвір'я, де побудували трибуну для начальників, що приїхали з міста. Посередині двору поставили кулемет, націлений на страйкарів. Німецькі офіцери дуже голосно кричали. Зі слів перекладачки стало зрозумілим, що всіх полонених можуть зараз же розстріляти й на їх місце привезти інших. Усі мовчали – думали, що живуть останні хвилини. Знайшлися сміливці. Це була Шишова Марфа з Нової Водолаги. Вона вийшла наперед і розповіла, чим їх годують кожного дня. Без зайвих розмов німці пообіцяли годувати краще й один раз на тиждень відпускати за межі табору. Надалі відпускали, а от по-людськи годували лише один день. А далі - знову хліб із тирсою та бруква зі шпинатом. Були й постраждалі – це троє дівчат, які організували страйк. Їх кинули в підвал. Усі були впевнені, що відвезуть їх до концтабору, як це було з нововодолажчанкою Лєною Кузьоменською. Кожного дня хлопці з табору різними способами намагалися передати хліб полонянкам. А вже на третій день вони стали вільними.

Ненависний знак ОSТ та номер на одязі змогли зірвати лише у квітні 1945 року. Тоді завод був розбитий з повітря американцями. Коли почули гул, тікали хто куди. Таня бігла до огорожі, забула навіть, що вона під напругою. Як опинилася дівчина на тому боці не пам'ятає. Коли вже десь у полі, далеко від табору опам'яталася, виявилося, що руки були всі порізані колючим дротом, а на ноги й зовсім стати не могла. Вже під вечір почали шукати дорогу до бараків. Коли повернулися, то не всіх побачили живими. Серед загиблих були й дві нововодолажчанки – це сестри Іра й Ада Попсуйшапко з Довгалівки. Вони працювали в підземеллі, а туди потрапила бомба. Там вони й згоріли.

Дорога на Батьківщину була довгою та складною. Майже місяць остарбайтерами опікувались американці. Їжі видавали у перші дні зовсім мало, бо знали, що декілька діб вони нічого не їли. Усім здавалось, що ніколи не зможуть наїстись, бо таке все було смачне. Але їх втішали і говорили, що через декілька днів будуть годувати тричі на день і їстимуть колишні полонені стільки, скільки захочуть. Так воно й було. А коли американці передавали робітників радянській стороні, то видали кожному пакет з харчами, а в ньому були хліб, консерви, напої, шоколад.

Додому повернулися лише восени 1945 року. Вдома Таню зустріли батьки. Перші слова, які Таня промовила до своїх рідних: «Мамо, мене врятував твій хрестик. Я його так берегла!». Той хрестик все-таки довелося обміняти на стакан квасолі, але це вже було вдома, в голодному 1947 році.

Після війни жити було ніде – хату німці спалили. Старший брат із фронту не повернувся – пропав безвісти. А молодший, Іван, який у 1943 році добровольцем пішов на фронт, повернувся лише в 1947. Тоді й дізналася Таня про страшну трагедію, яка сталася на Бирьках у 1943 році. Туди німці зігнали декілька десятків молодих хлопців і примусили копати яму. Іван теж був серед них. Саме біля цієї ями їх усіх розстріляли й закидали землею. Танін брат чудом залишився живим. Деякий час лікував свої рани, а коли лінія фронту проходила через Нову Водолагу, вирішив іти на фронт. Як мама не благала залишитися долікуватись, але марно.

Після закінчення війни розпочалися поневіряння. На роботу влаштуватися було неможливо. Про навчання годі й думати. Паспорта не видавали, була лише довідка. Причину не пояснювали, але суспільна думка була такою: якщо ти працювала в Німеччині, то ти – зрадниця. Мирилися з тим, бо треба було виживати. Виживали серед фашистів, а після війни – серед своїх. А дуже хотілося не просто виживати, а жити повноцінним життям. Тоді Таня мріяла отримати повну середню освіту, здобути якусь спеціальність. І своєї мети досягла: закінчила вечірню школу, вивчилася на швею. Працювала спочатку діловодом у школі, а через деякий час ще й учителем праці. У 1950 році Таня Водолажченко вийшла заміж за Костянтина Пилиповича Єфіменка, народила двох синів, разом з чоловіком дала їм освіту. А вони порадували батьків чотирма онуками та п'ятьма правнуками.

Цими щасливими турботами й жила Тетяна Євстафіївна Єфіменко – жінка, яка пережила лихоліття 30-х та 40-х років і залишилася доброю, людяною та щирою”.