«Перетягування ковдри»: чому податкова закритість тилу ставить під удар прифронтові громади?

Ми всі — одна країна. Не можна перетягувати ковдру на себе й забирати останні податки у прифронтових територій, які за ці кошти допомагають бригадам на передовій, — про це начальник Дергачівської міської військової адміністрації Вячеслав Задоренко заявив в ефірі програми «Голос громади». Ці слова віддзеркалюють біль усіх прикордонних муніципалітетів.

Дергачівська громада на Харківщині — це живий приклад того, як прифронтова територія робить неможливе для фронту. З перших днів великої війни місцевий бюджет спрямував на потреби Сил оборони близько 250 мільйонів гривень.

Проте сьогодні фінансовий ресурс громади опинився під подвійним ударом: з одного боку — вилучення «військового ПДФО» до держбюджету, з іншого — зупинка місцевих підприємств або їхня вимушена релокація.

 Як наслідок, якщо раніше на ЗСУ тут могли виділяти сотні мільйонів, то цьогоріч — лише близько 30 мільйонів гривень.

Вячеслав Задоренко відкрито порушує питання міжрегіональної справедливості.

Він жорстко критикує практики окремих посадовців із тилових регіонів, які буквально змушують релокований бізнес змінювати податкову реєстрацію, часом навіть вдаючись до шантажу питаннями бронювання працівників.

Податки переїжджають, а прифронтові території залишаються сам на сам із постійними обстрілами, зруйнованою інфраструктурою та необхідністю підтримувати бійців на передовій.

Переміщення бізнесу та людей із зон бойових дій у відносно безпечні регіони — це порятунок української економіки та нашого людського капіталу. Тут немає і не може бути протиставлення між українцями чи регіонами.

Але під час екзистенційної війни виникає гостре й болюче питання: як зробити так, щоб міжбюджетні правила не знекровлювали громади, які щодня тримають на собі лінію фронту, і як навчитися справжньої солідарності в тилу?

— Корінь цієї проблеми — у Податковому кодексі, який формувався за глибоко мирних часів. Тоді автоматична прив'язка ПДФО до місця фізичної роботи підприємства була здоровим стимулом для міст змагатися за інвестора, — коментує наш експерт з питань економіки Тимур Теміров. — Але під час повномасштабної війни ця норма мимоволі створила парадокс.

Прифронтові громади втрачають ключових платників податків, хоча їхні витрати на ремонти після обстрілів, комунальників, укриття та пряму допомогу військовим підрозділам лише зростають.

Приймаючі громади в тилу отримують додаткові мільйонні надходження. Звісно, на них також лягає навантаження через тисячі переміщених осіб, соціальні послуги та мережі, але обсяг доходів у багатьох випадках суттєво перевищує реальні потреби.

У результаті ресурси вимиваються з територій, які приймають на себе головний удар, і осідають у відносно безпечних зонах.

Те, що мова йде не про «претензії Сходу до Заходу», а про загальнодержавний пошук справедливості, доводять самі тилові регіони.

Показовим став приклад Львівщини, де очільник ОВА Максим Козицький публічно підняв тему міжбюджетної солідарності.

Коли обласна влада запропонувала спроможним громадам скинутися на мобільні укриття для шкіл і дітей прифронтової Дніпропетровщини, реакція місцевих голів виявилася неоднозначною.

Поки одні громади виділяли мільйони, інші — маючи величезні бюджетні залишки та депозити — відмовлялися або різали внески до мінімуму.

Ця ситуація оголила два протилежні полюси та дві філософії місцевого лідерства в умовах екзистенційної війни.

З одного боку постає «Локальний господарник». Його мислення обмежене кордонами власної громади.

Для нього головний пріоритет — внутрішній затишок, благоустрій, ремонт чергової тилової дороги, перекладання бруківки чи накопичення фінансової «подушки» на банківських депозитах.

Формально він діє за законом і нібито дбає про своїх виборців, але в умовах повномасштабного вторгнення такий фінансовий ізоляціонізм виявляється згубним. В умовах високих загроз орієнтація суто на власну «хату скраю» розмиває оборонний потенціал усієї держави.

Бувають і такі ситуації, за інсайдерською інформацією авторки, коли місцевий бізнес, який відчув конкуренцію з боку релокантів, тисне на керівника громади: мовляв, навіщо прийняв? А той у відповідь змушений виправдовуватися і виставляє залізний аргумент: вони теж у нас платять податки.

Але з  іншого боку формується тип «Державного мужа». Це лідер, який мислить масштабами всієї країни та рахується з реаліями загальнонаціонального фронту.

Він свідомо спрямовує ресурс на ЗСУ, захист цивільного населення та допомогу сусідам, розуміючи просту істину: якщо не вистоїть Харківщина чи Дніпропетровщина, то увесь тиловий затишок, накопичені резерви та міські депозити втратять будь-який сенс умить.

«Державний муж» здатен піднятися над локальним комфортом заради головного пріоритету — збереження держави.

Дергачівський випадок показує, що противагою бюджетному егоїзму є справжня партнерська солідарність. В'ячеслав Задоренко окремо відзначил Броварську громаду з Київщини як приклад того, як тил має підставляти плече прифронтовій зоні.

Бровари не шукають юридичних відмовок, а регулярно підтримують Дергачівщину: передають спеціальну техніку, закуповують дрони для підрозділів, допомагають з оздоровленням дітей та фінансують важливі соціальні програми. Це і є живий приклад горизонтальної взаємодопомоги, яка об'єднує країну без вказівок зверху.

— Аби міжбюджетна солідарність не залишалася лише доброю волею окремих голів громад, держава повинна негайно встановити прозорі та чіткі правила гри під час війни, — переконаний економічний експерт Тимур Теміров. — По-перше, необхідно запровадити воєнний паритет для релокованого ПДФО через тимчасову формулу його розщеплення.

Наприклад, 50% податку залишати приймаючій громаді на соціальну інфраструктуру та підтримку ВПО, а інші 50% повертати громаді походження чи спрямовувати до спецфонду підтримки прифронтових територій.

По-друге, слід законодавчо закріпити обов’язковий «оборонний відсоток». Громади з високим рівнем доходів мають спрямовувати фіксовану частку своїх бюджетних залишків на ЗСУ, будівництво укриттів або прямі субвенції прикордонним регіонам.

І, по-третє, забезпечити прозорість банківських депозитів: вільні ліквідні кошти тилових громад мають працювати на перемогу через купівлю військових облігацій для українського ОПК.

Тил і фронт — це не два окремі світи, а єдина система кровообігу держави. І від того, чи зможемо ми системно та справедливо розподіляти ресурси під час війни, напряму залежить стійкість усієї України.

Читайте також:

Обов'язкова евакуація, боротьба за життя: як живе Дергачівська громада

 Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

 Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.